Майже рік для всіх українців дуже тяжкий період. Для кожного по-різному. Для тих сімей, у яких сини, батьки, брати перебувають на фронті, воюють, кладуть душі за нашу вільну Україну, я навіть не можу уявити та описати страждання та переживання цих сімей. Люди вмирають щодня, у великій кількості, і вони більше ніколи не повернуться додому, ніколи не обіймуть рідних, ніколи не з’являться посмішки на їхніх обличчях. Тепер єдине, що вони обіймають – це сиру землю. За що?
Чотирнадцятого січня двадцять третього року російська ракета зруйнувала житловий будинок у Дніпрі. Вдень. В суботу. Коли всі сім’ї, діти, люди похилого віку знаходилися вдома. Був спокійний сонячний морозний день січня. Після наступної доби весь масив Перемоги був покритий стогонами і криками мирних людей, що вмирали, під завалами. За що? Чому хтось так спокійно може розпоряджатися нашими життями. Мене засудять за таку фразу, але у кожній війні бере участь дві сторони. І відповідальність за смерті та страждання народу несуть два учасники війни.
Повномасштабна війна триває вже 11 місяців. Чи смерті цих героїв наблизили нас до закінчення? Ні. Так само щодня продовжує збільшуватися кількість смертей. І жодного рішення не видно.
Один із цих героїв, мій добрий знайомий. Він розповів мені, як минув його ранок 24 лютого рік тому. Він, як і всі жителі України, прокинувся від густого чорного диму за вікном, після вибухів та від новини, що почалася війна. Не роздумуючи, він зібрав усі потрібні речі, документи і вже о 9:00 ранку стояв біля входу у військкомат, чекаючи його відкриття.
«Я йду на війну, я захищатиму своїх людей. Я йду заради простих людей, заради моєї мами, тебе та інших».
За його геройство ви думаєте, держава йому щось дала? Може бути гарна освіта, або якісна медицина, зарплата, що дозволяє нормальне життя. Ні. Але він все одно пішов, не заради уряду, а заради людей. Для мене він є герой. Мій герой.
Всім військовим держава видала форму та зброю, адже наш президент постійно їздить в інші держави домовлятися про оснащення для армії, беручи все це у борг. І перше питання, хто за це розраховуватиметься? Ми ж, наші діти та наступні покоління. Навряд чи це робитиме той уряд, який зараз приймає ці рішення у Верховній Раді. І друге питання, чому ж усі броніжелети були прострілені до виходу на поле бою як сито, чому волонтери постійно збирають гроші на допомогу нашій армії. Адже ми платимо податки, є спеціальний відсоток для армії, який віднімається з наших зарплат. Куди йдуть ці кошти і чому у більшості підрозділів армії недостатнє постачання обмундируванням та бойовою зброєю, а армія виживає лише за рахунок волонтерів?
Чоловіки забов’язіні залишатися на території країни, захищаючи її кордони. Багато жінок з дітьми бігли до країн, що приймають. Багато хто знайшовши притулок за кордоном, ймовірно, там і залишаться. Дівчата, діти будуватимуть сім’ї вже з іншими національностями, народжуючи дітей лише на половину українцями. Чоловіків винищують на війні. З чого, як продовжувати чисту кров та народність українців? Невже наша нація так просто зникне з лиця землі?