Оксана Забужко -моноліт сучасної української літератури

“Безкнижна нація – бомба закладена на майбутнє…”

Філософиня, есеїстка, письменниця, громадська діячка, авторка перших бестселерів Незалежної України Оксана Стефанівна Забужко. Твори письменниці перекладені понад 20 мовами, видавалися в Австрії, Болгарії, Італії, Ірані, Нідерландах, Німеччині, Польщі, Росії, Румунії, Сербії, США, Угорщині, Франції, Хорватії, Чехії, Швеції. Вистави на  її твори йдуть на сценах не тільки українських, а й європейський театрів. Її називають найзнаковішою феміністкою нульових, полемісткою-популісткою, адвокаткою України та контраверсійно постаттю постколоніального періоду.

     Родина шістдесятників, філософія, естетика та міжнаціональність

Оксана Забужко народилася у Луцьку у 1960 році. Як пізніше говорила, її творчий шлях розпочався ще “до письменних часів”, завдячує цьому батькам- предаставникам руху “шістдесятників”. Батько письменниці – педагог, критик та перекладач, мати — вчителька та письменниця. У 1965 році розпочалися репресії проти інтелігенції, сім я Забужко покинула Луцьк. В інтерв‘ю “Українській правді” Оксана Стефанівна згадувала про гіпотези щодо успішності письменника, і сказала про те, що рецептів для того, що складає гарного письменника, людство не винайшло.

“Мені із дитинством пощастило. Постукаю по дереву. Дитинство лишається як базова структура особистості, яка донині залишається живлющим джерелом яскравих вражень про світ…”
Пізніше закінчила філософський факультет та аспірантуру з естетики. Була у спілці письменників СРСР, певний час викладала у університеті Пенсильванії українську культуру, викладала українську літературу і культури у Гарварді та Піттсбурзі.

Національна ідентичність та фемінізм

“Де я, там і буде вітчизна – І вітчизна в мені ще колись упізнає себе…”

У більшості публіцистичних робіт Оксани Забужко як, наприклад, “Дві культури “, “Хроніки від Фортінбраса”, “Репортаж із 2000-го року” , “Let me people go: 15 текстів про українську революцію”, “Вибране листування на тлі доби” мотиви життєвої необхідності вирощувати, культивувати, плекати справжню українську інтелектуально-аристократичну еліту. Часто у роботах авторка рефлексує на теми радянського минулого, яке стало, на думку Забужко, синдромом зневаги слабкого. У своїй публіцистичній творчості вгадує про багатьох видатних особистостей. Рукою Забужко написана філософська трилогія про Франка, Шевченка, Українку, завдяки якій авторка показала креслення українського духу. “ Let me people go…” (за назву використано біблійний вислів «відпусти мій народ») (2005) – це збірка статей, есеїв, які Оксана Забужко написала англійською для популярних закордонних видань під час і після Помаранчевої революції. За допомогою проєкту 2014 року «Літопис самовидців: Дев’ять місяців українського спротиву», де письменниця взяла на себе тягар очільника, відрефлексувала революцію Гідності.
” Україна перестає бути такою дикою екзотикою, як це було ще донедавна. Прикро, що для цього треба було кровопролиттів, щоб люди починали чути інші культури, інших людей, і зникало оце самовдоволення...”
Не останнє місце є тема жінки та “чоловічих” стереотипів, ця проблематика не так поширена у публіцистичних творах, як у прозі та поезії. Підіймає питання проблеми поєднання материнства та творчості. Вікторія Косенко у статті «Дискурс українськогофемінізму в публіцистиці О. Забужко» говорить про те, що вітчизнянийфемінізм не може зосередитися, скажімо, лише на суто жіночих проблемах –изволення від патріархальних настанов та вікових забобонних стереотипівбачення жінки, – а є активно розбудовчою силою з яскраво виявленимнаціональним характером. «Казка про калинову сопілку» – це яскравий вияв фемінізму у постмодерній літературі і у творчості авторки загалом.
« Гібридна війна – це великою мірою «жіноча війна», де затуманити мізки важливіше, ніж розстріляти бомбами й гарматами «живу силу противника», – а це якраз та територія, де жінки дадуть чоловікам фору…”

 І знов я влізаю в танк…

Збірка, яка ніяк краще окреслює погляди та ідеї Оксани Забужко як публіциста, на мій погляд , – “ І знов я влізаю в танк…”. Це збірка вибраних текстів за 4 роки творчості авторки, за неї письменниця отримала Національну премію України імені Т. Шевченка у галузі публіцистики та журналістики. У своїй рецензії на роботу критик Віра Агеєва писала про те, що дошукуючись істини в потоках фейків, півправд та вже зовсім безчільної брехні, можемо найбільше довіряти хіба авторитету імені, пізнаваному авторському голосові. Тій людині, що бере на себе всю повноту відповідальності за сказане. Забужко в “ І знов я влізаю в танк…” окреслює три революції, що випали на долю одного покоління українців, як боротьбу перш за все ідейну. Рефлексує над питання зміни ієрархій цінностей, виникнення та поширення полярних точок зору, які відображаються на формуванні ідентичності, самобутності українців. Окрема тема, яка фактично є лейтмотивом роботи — гібридна війна, тому авторка і лізе в умовний танк, висвітлюючи питання інформаційного суспільства і такої ж війни.

Цікаво, що Оксана Стефанівна створила унікальний прецедент: коли члени Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка вирішили відзначити письменницю за роман «Музей покинутих секретів», вона не схвалила цей вибір, а настійно рекомендувала звернути увагу на книжку статей, есеїв, спогадів, інтерв’ю 2012–2016 років «І знов я влізаю в танк». Адже вважала, що в часи російсько-української війни найвищу державну відзнаку треба присуджувати за твори громадянського звучання, за твори, які сприяють розбудові України як незалежної унітарної самодостатньої країни.

“Що гірші показники освіченості, то вищі ризики для країни потрапити в пастку популізму. Ось тут і пролягає зараз головний фронт нової світової війни…”

Related Posts

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.