Одного разу влітку ми з мамою вирушили в італійську подорож. Це було моєю мрією, тому що я знала, як сильно туди хотіла поїхати мама, а я була рада бачити її щасливою, її мрія – моя мрія.

Коли ми приземлилися і вже їхали в містечко, в якому ми планували зупинитися, я дивилася у вікно і непомітно для самої себе в мене по щоці потекла сльоза. Я дивилася на ці види і не помічала нічого, що могло відрізнятися від доріг і видів між містами в Україні, але я усвідомила, що я перебуваю саме в Італії і наскільки я щаслива від цього. Чомусь в своїх поїздках ми любимо зупинятися не в курортних містах, де багато людей і купа люксових готелів, а в маленьких містечках, подалі від усього цього туристичного напилення. Я вважаю, що саме в таких місцях можна відчути справжній смак і колорит місця, спробувати саме національну кухню, познайомитися з корінними, характерними людьми, перейнятися душею і тілом в звичаї.

Пару років тому ми бачили передачу про подорожі, де герої перебували в Венеції і говорили про те, що через 20-30 років через глобальне потепління це місто затопить і вже неможливо буде побачити всі ці краси і ногами пройтися по всіх потайних вуличках. Я думала про це, коли піднімалася по венеціанському мосту закоханих, і дивувалася тому що я тут. Кажуть, Венеція – місто для закоханих – тому я поїду туди ще раз з коханим, але гуляючи з мамою можу сказати, що це також і «дівчаче» місто.

Я була в кількох містах Італії, великих і зовсім маленьких містечках, але зараз мова піде про мою Флоренції. Місто мистецтва, місто поезії, великих письменників і скульпторів, місто творчості, місто, в якому найдальніша людина від мистецтва надихнеться, тільки вдихаючи повітря Флоренції. Я полюбила її всіма частинками себе, я дихала тим же повітрям, яким дихали всі ці творці, я була настільки піднята і окрилена, що мені хотілося хоч якось долучитися до цього місця, крім як просто споглядаючи.

Перед тим як летіти сюди, я почала читати книгу Олександра Дюма «Асканио». Я потрапила просто в точку, в книзі якраз описувалися події відрізка життя великого скульптора Бенвенуто Челліні, а він корінний флорентієць. Саме цю книгу я читала під час польоту. Італія цінує його як творця, тому на Ponte Vecchio, прям посеред мосту стоїть пам’ятник Бенвенто Челліні. Приємно було не просто сфотографуватися з ним, типу як просто з пам’яткою, а й розуміти хто це і що він зробив великого.

Крім Бенвенуто Челліні, також ми з мамою проходили біля будинку настільки ж великого Данте Аліг’єрі. Дивно, що при житті, вони не кричали про себе всюди, вони не вистроювали собі великі палаци, адже його будиночок був зовсім маленьким, як і всі звичайні будинки інших італійців. На даний момент там зробили музей. Тоді я зареклася собі, що обов’язково прочитаю його «Божественну комедію».

Наступне місце, яке мене вразило з естетичної точки зору, це собор Санта-Марія дель Фьоре. Його відтінки слонової кістки з смарагдовим, і червоний купол виглядали дуже вражаюче. Я його уважно роздивилася поки ми стояли в черзі більше години, хоча всередині ми були приблизно стільки ж, але воно того варте. Найдивовижніше це звичайно ж розпис купола, я навіть представити не можу, як можливо таке чудо було створити. Настільки дрібні детальки були так майстерно прописані, обличчя кожної людини було індивідуальним, кожна завитки відрізнялася одна від одної. При музеї, природно, був магазин, в якому можна було купить сувеніри з картинками Флоренції і пам’ятками Італії, там же ми купили путівник по Флоренції та інше. Але було дуже приємно побачити серед численних мов путівників: російського, китайського, французького, німецького і т. д. побачити видання і українською мовою теж.

Після того, ми з мамою вирушили на велику площу Мікеланджело, вона перебувала на підвищеній частині міста. З неї відкривалася дивовижна панорама на весь наш шлях, який ми пройшли, щоб дістатися до площі. Так само було видно верхівки інших соборів, але серед них звичайно ж виділявся купол собору Санта Марія дель Фьоре. Вид був дуже мальовничий, Флоренція була як на долоні. Цікаво зверху спостерігати за пересування машин, людей, куди вони йдуть, нібито в фільмі спостерігаєш за життям. Там же на площі стоїть величезна скульптура Давида. Ми милувалися красою, фотографувалися, їли смачне італійське морозиво, яке охолоджувало нас під палючим сонцем Флоренції. Навіть воно там було іншим.

 

Там все було іншим.

 

Флоренцію неможливо ні з чим порівняти. У ній вражає все. Розміреність жителів цього міста, і тут же збуджена суєта біля кожного прилавка з морозивом, вином або сувенірами, спокійні відпочиваючі в придорожніх кафешках і повз проїжджаючі сирени мотоциклістів. Флоренція приголомшує своєю свободою, неприборканої волею кожного корінного жителя, адже ця свобода у них в крові, свобода в творчості, в їжі, в одязі, в релігії, в цінностях, свобода в любові і від цього свобода в житті. Тут ти можеш бути ким завгодно, можеш бути не дуже талановитим, але працьовитим творцем, можеш бути неприборканим романтиком, можеш бути поетом з пером в руках, а можеш бути пекарем, люблячим свою справу. Тут ти можеш бути собою. За це я і полюбила Флоренцію. Хоча б за це відчуття свободи, того, що ти сам творець свого життя, що ти сам пишеш свою історію і вона тільки в твоїх руках.

Related Posts

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.