Больовий поріг

Після двомісячної перерви Щоденник громадянина оживає. Тому що є, про що сказати.

Мене мало хвилюють особисті справи десятків тисяч моїх однолітків-маріупольців. Я не маю ні найменшого наміру втручатися в їхнє життя. Як вони живуть і як помирають – це тільки їхня турбота, бо я їх не знаю. Так само, як я не знав Северина Кравченка.

Я його не знав, і, мабуть, краще б це і не змінювалося – завжди неприємно “знайомитися” із людиною за таких обставин. Якщо хтось іще якимось дивом не в курсі, ситуація така: в ніч з 2 на 3 грудня у нічному клубі “Арка” відбулася перестрілка, в результаті якої 20-річний хлопець опинився у реанімації, а 22-річний відвідувач клубу Северин Кравченко помер під час операції.

Не хочеться говорити багато. Але мовчати – просто злочин. І почну з великого каменя (чи солі на рану, кому що ближче) у бік друзів Северина. Із простої цікавості сьогодні я зайшов на його сторінку в контакті, і мені в очі кинулося дві речі. Перше (і тут я можу помилятися, бо люди все-таки бувають різні) – мало імовірно, щоб у хлопця в 22 роки було всього 50 друзів вк. А це означає, що велика кількість людей одразу ж поспішила відписатися від нього. Отут пізнається відданість. У смерті, не в житті.

І друге – потік, просто шалений потік сльозливих постів на стіні про те, що “Земля пухом” і “Співчуваємо”. Кожен чомусь вважає своїм обов’язком приліпити жалісливу картинку, а особливо активні навіть скорбні вірші сподобились знайти в інтернеті. Одне просте питання: для чого це? Вам від цього стане легше? Чи Севу? Чи, може, батькам його? Ну для чого, поясніть? Для галочки. Я його цінував (-ла), я запостив (-ла) на його стіні, що мені його шкода, я молодець. Це глупство найвищого ґатунку. Навіть більше – це цинізм. Шановні, не розпорошуйтеся на ці порожні речі! Краще витратьте цю хвилину, щоб розповісти ще одній людині про суботній мітинг – цим ви справді покажете свою любов.

Мітинг – це добре. Мітинг – це висловлення думки. Мітинг – це проявлення позиції. Мітинг – це засіб безпосередньої демократії. Але ж чорт забирай! Маріуполь! Україно! Невже для тебе новина, що система правоохоронних органів і судочинства прогнила наскрізь? Невже ви не знаєте, що хабарями та залякуванням можна добитися значно більшого, ніж дотриманням закону? Невже ви всі вперше чуєте про те, що сильні світу цього не цураються зброї, наркотиків та інших прелестей життя, знаючи, що їм за це нічого не буде? Ну, люди, відгукніться! Це для вас новина?

А якщо ні, то тоді чому ви прокидаєтеся тільки тоді, коли суддя знімає порнофільми або черговий Ландік ледь не до смерті забиває молоду дівчину? Хіба для того, щоб ваш мозок увімкнувся, обов’язково необхідна смерть 22-річного хлопця? Ну як же так… Але якщо ви вже допетрали, що змінювати щось треба, то, будьте ласкаві, стійте на своєму до кінця. Нехай ці випадкові жертви не будуть марними.

Та не тіште себе марними надіями. Зараз ви нічого не зміните. Іще не час. Підозрювані у вбивстві – це люди “понад законом”. Імовірність того, що їх притягнуть до кримінальної відповідальності по всій строгості, прямує до мінус нескінченності. Але в жодному разі не відступайтеся, тому що мітинг – це вияв непокори. Мітинг – це урок. Мітинг – це предтеча вибуху. Мітинг – це добре.

Власне, саме через мітинг, що запланований на суботу, я і почав писати цей матеріал. Хай це прозвучить на правах реклами чи в цьому дусі, але про це має знати кожен: 8 грудня о 12:00 біля Прокуратури м.Маріуполя за адресою вулиця Університетьска, 6 (навпроти Великої Кишені) відбудеться мітинг в пам’ять про Северина.

Я розумію, що зібрати другий Майдан, тим паче в рамках нашого міста, справа не із легких. Та ми ж і не просимо півмільйонне шестя. Але хай там буде більше, ніж 600 людей, які підтвердили свою участь у заході в соціальних мережах (більша частина із них, будьте впевнені, все одно залишиться вдома). Хай там будуть дорослі, які таким чином відстоюватимуть інтереси своїх дітей. Хай там будуть пенсіонери, які захищатимуть майбутнє своїх онуків – а відтак і своє майбутнє. Хай там будуть друзі і однолітки Северина, які просо ЗОБОВ’ЯЗАНІ розуміти, що ця ситуація стосується в першу чергу їх самих. Хай там будуть зовсім маленькі діти, щоб вони наперед були готові до вуличної соціальної боротьби через 10-15 років. Хай там буде весь Маріуполь, який хоче щось змінити.

Це ми всі – такий поганий народ. Терплячий. На нас сіли, ноги звісили, та ще й поганяють. А нам усе ні по чому. Нам добре. Щоб ми відчули, що нам погано, насправді нам має бути ДУЖЕ погано. Максимально погано. І тоді ми вибухнемо. Ще не час. Але уже скоро.

Смерть Северина Кравченка не стала больовим порогом, після якого починається революція. Але чує моє серце, цей поріг не за горами…