В нікуди

Знайомий з дитинства паркан навколо двоповерхового будинку. Так само затишно, як і тоді. Почуваюся захищеним і умиротвореним.
Обличчя. Родичі, друзі. Але когось бракує. Мабуть, він вийшов на вулицю. Крок за поріг. Так.
- Олег, дай сигарету.
- Вань, не можна тобі.
Викинув недопалок і розтанув у повітрі.

Шість років. Минуло вже шість років, а ти вперше мені наснився тільки зараз. І, як ніколи, защімило в грудях.
Тебе дуже не вистачає. Навіть не уявляєш, наскільки. Я ж ріс у тебе на руках, а ти мужнішав на моїх очах. Таке не забувається. Ти ж пам’ятаєш, так?

Пам’ятаєш, як майже рік жив у нас, коли твоїм батькам було скрутно? Я тоді ще зовсім малий був, але досі бачу твою миршаву підліткову посмішку. А пам’ятаєш, як грався моїм іграшковим пістолетом і відстрелив око здоровенному плюшевому ведмедеві, якого батько подарував матері на честь мого народження? Пам’ятаєш, як вона сердилася, а ми сміялися?

А як грався зі мною? Вольтрон – захисник Всесвіту, так звався мій улюблений робот. Ти і йому щось відкрутив, але все-таки якось полагодив. Бо знав, що я тобі цього ніколи не пробачу.

А іще, ти цього, мабуть, не знаєш, але я завжди сміявся, коли Настя називала тебе “дядя”. Ну який же ти дядя? Будь у тебе свої діти, то можливо. А так – ти ж ніколи не був мені дядею, як і я ніколи не був твоїм племінником. Брати. Друзі.

Коли проводжали тебе в армію, мені, мабуть, було веселіше, ніж усім. І сумніше теж. Скільки мені тоді було? Чотири? П’ять? Стільки народу зібралося у вас на подвір’ї, стільки незнайомців… Та ще й гуляти дозволили до ночі – ну як тут не веселитися? Але я підійшов до тебе, пам’ятаєш? Промимрив щось нечленороздільне про те, що сумуватиму – і ти мені вірив. Знав, що я щиріший за багатьох. Ти ж пам’ятаєш, так? Пам’ятаєш?

А потім ви переїхали, і щось туманно змінилося. Це я потім зрозумію, що саме. А тоді – ми продовжували їздити одне до одного в гості, та вже не так часто. Весілля тітки Олі пам’ятаєш? Усі кричать “Гірко!”, і тільки твій єхидий голос: “Та я так у піонерському таборі цілувався!”. Тихо, але щоб усі почули. І всі сміялися.

Ти приїздив, і завжди приносив три пляшки пива: собі, дідусю і мені. Я вже був дорослий: чотирнадцять років – це вам не іграшки! Але того разу тобі не продали. У тій крамниці не продавали алкоголь незнайомцям, тому мені довелося іти з тобою, щоб купити пива, пам’ятаєш? Я пам’ятаю, наче сьогодні. Твій вираз обличчя. Твій голос. Сміх.

Власне, це останнє, що я пам’ятаю. Останнє, що хочу пам’ятати…

Шість років. Довгі шість років – і тільки зараз ти з’явився на мить, щоб дати мені настанову. Олеже, я тобі вірю. Я більше не буду, чесно!

Первернувся на інший бік. Посміхнувся. Дякую тобі за все!

Дякую, дядя!..