УДАР на перспективу

Починаючи нову рубрику, мабуть, слід написати до чортиків оригінальний-розумний-цікавий текст. Сумніваюсь, що цей вийшов таким. Навіть більше: я і надалі не збираюсь робити жорстку аналітику – тут будуть тільки емоції, фантазії і трошки агітації. Коротше, “думки з приводу”. Поїхали…

Власне, про що може зараз розповісти пересічний громадянин? Найближчий місяць до “години Хе” і ще місяці півтора після нього тема буде тільки одна. З різних ракурсів, звісно, але все ті ж самі… лиця. І на цей конкретний опус мене наштовхнула саме передвиборча штурханина.

Ви ж і самі усе прекрасно бачите: Янукович стрімко втрачає прихильників, Яценюк і ко стабільно другі, попри усі проблеми в ПРавлячій партії, стоять на місці, а Тимошенко… Тимошенко зараз була би беззаперечним лідером, якби могла особисто керувати блоком свого імені. Безлад. Безлад і, прости Госпди, вакханалія. Але це мене мало турбує у світлі парламентських виборів: рівновага все одно буде збережена – у тій чи іншій пропорції.

Фішка в іншому. Всьго трохи більше двох років залишилося до чергових президентських виборів. І, з огляду на нинішню ситуацію, ця кампанія обіцяє бути різнобарвною, надзвичайно брудною і – непередбачуваною. Проте я уже зараз готовий зробити ставку.

Коли у 2006 році Віталій Кличко балотувався у Верховну Раду, це виглядало… Як цирк це виглядало. Як спроба зажерливого і вже непрофпридатного спортсмена добратися до невичерпної годівниці. Тим паче у моїх 14-річних синьо-білих регіонівських очах. Коли його “Пора-ПРП” пролетіла повз бар’єр у 3%, це було супроводжено риторично-іронічним вигуком “А хтось сумнівався?” І далі, і далі, і далі… По накатаній.

Факт того, що Кличко має 15% рейтингу, застав мене раптово і без попередження всього пару місяців тому. 15 %! Прописом – п’ятнадцять відсотків! Тільки вдумайтесь! Це не просто охріненно хороший результат у нашій псевдо-двопартійній системі, – це серйозна заявка на перемогу на президентських виборах. Мабуть, найсерйозніша із усіх, що є на разі.

Янукович програє Кличкові у тому, що УЖЕ не виправдав надій своїх виборців. Яценюк програє Кличкові у тому, що не зможе переманити східні регіони. Тимошенко програє Кличкові у тому, що їй просто не дозволять взяти участь у виборах, навіть якщо і випустять раніше. Симоненко програє Кличку… Просто – Симоненко програє Кличку. Нескладними махінаціями із сірою речовиною приходимо до логічного, очевидного, хоча і не надто очікуваного висновку: після Президента-зека Україна отримає Президента-боксера.

Більше того: Україна від цього тільки виграє. Давайте міркувати.

Пункт перший. Кличко ніколи не був членом Комуністичної партії і ніколи не був депутатом Верховної Ради. Він той, кого можна з натяжечкою назвати політиком нового поколіня.

Пункт другий. Кличко – це душа України. Львів чи Донецьк, Київ чи Севастополь – де люди не сиділи до другої ночі перед телевізорами, щоб подивитися його бій і відчути радість перемоги? Він може склеїти державу по Дніпру. Хто іще на це спроможний?

Пункт третій. Кличко – це обличчя України. Останні десять років ми мали двох Вікторів: один “приваблював” світ своїм лицем, другий – інтелектуальними вишукуваннями. А тим часом Кличко продовжував промоушен України на рингу. І ніхто не заперечить, що вдало продовжував. Йому до снаги розвернути до України і ЄС, і США, і, можливо, Азійських тигрів тим боком, яким це вигідно нам.

Пункт четвертий. Україна – це обличчя Кличка. Оце дещо суперечливо, та все ж. Україна асоціюється з Кличком так само міцно, як Кличко асоціюється з Україною. І коли в державі відбувається безлад, а її образ за кордоном набуває все більше і більше похмурих фарб, разом із ним набирає похмурих фарб і образ Кличка. Підсвідомо, звісно. А він не хоче, щоб хтось зруйнував те, що він створював роками. Тому єдиний вихід – підняти Україну. Це його шкурний інтерес.

Пункт п’ятий. Кличкові нічого не треба. Не вдаючись у філософію із контекстом “чим більше маєш, тим більше хочеш”, що можна сказати про Кличка? Він багатий. Достатньо багатий, щоб перейматися не підтримкою, а ліквідацією будь-яких корупційних схем. При цьому він іще не настільки велика політична одиниця, щоб втрачати свій електорат через невиконання обіцянок і ту ж саму корупцію. Ідеальний варіант, куди не глянь.

Пункт шостий. Напівгумористичний. Кличко – авторитет. Ну тобто уявіть собі картину: на засіданні Верховної Ради, яка не хоче приймати якийсь важливий закон, заходить Президент Янукович і каже: “Постарайтесь, ви повинні…” і бла-бла-бла… Реакція депутатів? Нульова, звісно. Бо все заплачено. І напротивагу: за таких же умов у сесійну залу заходить Президент Кличко. І уважно стежить за голосуванням. Чи хтось наважиться суперечити? Ох, сумніаюсь… Ні, звісно, усі чудово розуміють, що по мармизі не схоплять. Але в останній момент перед натисканням “неправильної” кнопки клацне в голові інстинкт самозбереження: “А що як?..” І страшно стане. І все приймуть. І ніхто не суперечитиме.

Насправді можна писати ще багато хвалебних слів. І так само багато можна знайти мінусів. Врешті-решт, Кличко може встигнути утнути якусь дурницю і повторити політичну долю Тігіпка. Все ще може бути. Два роки – це час, за який можна очолити Революцію, проголосити Імперію і захопити пів-Європи, а можна взяти спалену Москву і втратити усе під Лейпцигом.

Яким із цих двох шляхів піде Кличко, залежить тільки від нього. Від нас же залежить суща дрібниця: яким шляхом піде Україна.