Пора соборів кафедральних

Вечір 16 вересня 1998 року, Париж. На півночі міста рух жвавіший, ніж зазвичай, – люди потихеньу з’їжджаються до Палацу Конгресів. Колись там проходила церемонія вручення премії Сезар, одного разу навіть Євробачення проводили.

Але зараз привід інший. Нарешті відбудеться прем’єра такого розрекламованого мюзикла Люка Пламандона. Ні, сьогодні не буде аншлагу. Французи не люблять ризикувати своїми грошима, а ця гучна постановка, здається, приречена на провал. Ну справді, чого іще можна чекати від мюзиклу, створеного на основі класичного роману “Нотр-Дам де Парі”?..

Палац Конгресів, де відбулася прем'єра мюзикла

Втім, порожнім зал також не буде. Хтось має вільний час та зайві гроші, хтось фанатіє від творчості Пламандона, хтось тут опинився випадково… Тож, місця зайняті, гасне світло, починається тиха музика.

Поки лунає увертюра, в залі іще перешіптуються. “І навіщо ми сюди прийшли?” – “Ой, та годі тобі, може, щось путнє вийде” – “Та ну ти послухай це… Якщо це так і триватиме, то я навіть до антракту не досиджу” – “Все, замовкни! Починається!”

І все справді починається. Завіса відкривається, на сцені самотній Брюно Пелетьє. Тиша і темрява. Всі в очікуванні. Боязка музика, яку оркестр вперше виконує для глядачів. Боязкий голос, який вперше співає для глядачів. Боязкий зал, який так довго чекав на своїх глядачів… Та це триває якусь мить – і вже на середині відкриваючої пісні “Les temps des cathedrales” невпевненість виконавців змінюється рішучістю, а сумніви тих, хто прийшов на прем’єру, – небезпідставними надіями на успіх.

Рухаються декорації, грає світло, виходять нові персонажі. І серед них – Люк Мервіл, він же – ватажок циган Клопен. Починає співати про знедолених та бездомних. Що це, Гюго? Почасти. Але ж це все про сьгодні, чи не так? Гюго писав про сьогодні? Чи Пламандон виокремив із тексту “про вчора” те, що актуальне і зараз? Цікаво… Дивимось далі!

З’являється актриса Ноа, якій випала честь зіграти тут головну роль. Сентиментальна історія життя Есмеральди – цього варто було очікувати. Що потім? Якийсь невідомий співак – як там у брошурі написано? – ага, П’єр Гаран, який уже за декілька років почне гастролювати по світу під псевдонімом Гару, виходить на сцену в образі Квазімодо. І, як і годиться, грає кохання до Есмеральди. Слідом за ним це ж роблять Даніель Лавуа (Фроло) і Патрік Фіорі (Феб де Шатопер). Ніяких глибоких думок, ніяких фантастичних пісень. Мабуть, відчуття глибини мюзиклу, яке з’явилося після перших пісень, було хибне. Хоча – це ж тільки зав’язка…

На дворі чудес

Двір чудес. Яка музика! Яка гра! Яка хореографія! Хибна глибина, кажете? Та ні! От вам знову проблема бездомних, навіть расизм приплели. Ну про це точно Гюго не писав. Але ж, Господи, як ці наші проблеми доречно виглядають у контексті 15 сторіччя! Красива сцена, нічого не скажеш. Хочеться дивитися і слухати це якнайдовше.

Есмеральда співає про Феба – ну це частина сюжету, без цього нікуди. Дует із Флер-де-Ліс. Цікавий хід. На середині сцени з’являється Феб, дівчата стоять у різних кінцях. Патрік Фіорі починає співати “Dechire” – про те, як він кохає двох, і як його кохають дві. Неймовірно! До цього моменту всі ці ліричні відступи сприймалися як необхідність оповіді, але зараз – ні. Ця пісня – окрема чудова історія, яку захочеться прослуховувати знову і знову. Це однозначно майбутній хіт. Шкода, що вона така коротенька

Виходить і щось співає Фроло в дуеті з Гренгуаром (так от, кого тут грає Пелетьє!). Викотують нещасного Квазімодо, Есмеральда дає йому пити… Все якось плавно рухається. Він один на сцені. Починає співати… “Belle! C’est un mot qu’on dirait invente pour elle”. “Краса”… Це він про Есмеральду? Чи про мюзикл? Тому що це справді “belle”. Хто там хотів іти додому ще до антракту? На здоров’я, а нам і тут непогано.

Втім, до антракту і справді залишилося зовсім трошки. Чи це так здається? А-ну, порахуйте… Одна, дві… Вісім пісень! Не може бути! Все ж так швидко пройшло! От, що значить прекрасно. Вісім пісень промайнули миттю, і пора на перерву. Але ж не хочеться! Подавайте іще!

І вони подають. Фроло і Гренгуар співають про те, як змінився світ… Непоганий початок для другого акту. Хоча – що це? Біблія Лютера? Здається, ви напочатку співали, що дія відбувається у 1492 році, до народження Лютера ще майже сто років! Забудь. Це неважливо. Дивимось за красою дійства.

Фроло, Гренгуар і Клопен співають про Есмеральду. Красиво. Ніжно. Вишукано. “Ou est-elle ton Esmeralda…” Цікаво, це можна якось адекватно перекласти? Будь-якою мовою? Навряд чи… Щасливі французи, що можуть слухати “Notre dame de Paris”, не спотворений перекладом. Чудова балада. Шкода, що теж дуже коротка.

Есмеральду звинувачують у чарах і проституції, засуджують. Клопен співає “Condamnes” – “Приречені”. Яка насиченість, яка сила! І який шикарний монорим! Кожне слово – рядок, кожне слово – римоване!

Співає Флер-де-Ліс, називаючи Феба “жеребцем” – і знову монорим. Постійний, незмінний, чудовий монорим. Ну точно – перекласти не вдасться.

Фроло приходить до Есмеральди, і пропонує їй свободу в обмін на її кохання. Звуковий супровід тут неважливий. Важливі декорації і хореографія – саме вони роблять цей епізод. Темнична стіна, клітка з ув’язненою… І – вриваються Клопен, Гренгуар і Квазимодо, співають до мурашок по шкірі сильну “Liberes”. І – вгадайте що? Монорим. Монорим, монорим, монорим. Пламандон навмисне зловживає ним, але це так захоплює! Мабуть, завдяки йому весь мюзикл і звучить так незвично і чарівно.

Гару у ролі Квазімодо

“Deportes”. Сильна пісня, страшна сцена. Коротка – не більше хвилини, – але вражаюча. Есмеральду засуджують до страти, усіх жебраків виганяють із міста… Мабуть, це уже фінал.

Виходить Квазімодо. Співає над тілом циганки. Хоче танцювати із нею, але це кінець. Її більше нема. А відтак – немає і його. Співає хор. Завіса…

Зал аплодує стоячи. Так, Пламандон не виконав того завдання, яке ставив перед собою Гюго – не вивів Собор Паризької Богоматері головним персонажем твору. Але кого це хвилює? Історія, яку щойно побачило кілька тисяч парижан, вразила їх значно більше, ніж можлива дослівна адаптація оригіналу. Під маскою старого доброго “Notre Dame de Paris” їм подали абсолютно новий і самобутній твір. Проблеми сьогодення на історичному тлі, та ще й розбавлені драматичною і трагічною історією кохання – що може бути краще? І зал аплодує стоячи.

Уже на виході із Палацу Конгресів вони почнуть діставати свої великі мобільні телефони і дзвонити тим, хто пропустив виставу. А назавтра усі газети надрукують захоплені відгуки про мюзикл. Через рік постановку перекладуть англійською мовою, а ще згодом – італійською, іспанською, німецькою, російською і навіть корейською мовами. Вона обійде увесь світ і потрапить у Книгу рекордів Гіннеса як найбільш успішний мюзикл за перший рік постановки.

Пісні “Les temps des cathedrales” і “Dechire” стануть хітами в усіх країнах, у яких проходитимуть вистави, а “Belle”, яка стане справжньою візитівкою мюзиклу, протримається майже рік на першому місці у різноманітних чартах.

І завдяки цій пісні, яку в російському варіанті виконали В’ячеслав Петкун, Олександр Голубєв і Антон Макарський, про мюзикл дізнаються і в Україні. А трошки пізніше навіть побачать – спочатку російською, а потім і англійською мовами. На жаль, українською цю класику сучасного театру, ніхто так і не взявся переладати…

Але – ми ж можемо зробити це і самі, чи на так, панове?