Зняти прокляття

19 червня 2012 року було важливою датою. У якомусь сенсі, мабуть, навіть найважливішою в сучасній історії України. Що нам політика, що нам економіка, що нам соціальні проблеми, коли в цей день вирішувалося питання виходу національної збірної України з футболу до чвертьфіналу домашнього чемпіонату Європи.

Це був мій третій виїзд у Донецьк за останній тиждень – навіть і не пригадаю, коли востаннє доводилося так інтенсивно намотувати кілометраж, мотаючись човником між двома містами. Проте навіть така обридла чотиригодинна дорога в вагоні електрички не збудила ні в мені, ні в моїй компанії і тіні сумніву. Та і які, зрештою, можуть бути сумніви, коли на кону стоїть усе?

Уже традиційно завісивши вікно нашого, з дозволу сказати, купе жовто-синім стягом та під акомпанемент національного гімну, виконання якого супроводжувалося добрими посмішками сусідів по вагону, ми вже вкотре дісталися столиці Донбасу. Мої знайомці з вродженим україським прагненням до халяви у будь-якому її прояві швиденько осідлали безкоштовний автобус до фан-зони, я ж, як єдиний щасливець, хто знову зміг знайти в просторах інтернету квиток на гру, попрямував до стадіону.

Про донецькі стадіони – окрема історія. Точніше, про ігри збірної України на цих стадіонах. До початку Євро на рахунку нашої збірної було 5 ігор у Донецьку, за які ми встигли не виграти у “грандів” європейського футболу Румунії та Північної Ірландії, програти один із найважливіших матів в кар’єрі Андрія Шевченка проти Греції у плей-оф Чемпіонату світу 2010 року та схопити ганебну поразку 1:4 від збірної Франції, яка тоді не була навіть тінню себе самої нинішньої. Я не хочу зациклюватися на факті, який може стати ще одним каменем спотикання у стосунках Заходу і Сходу, проте все ж є у світі поняття якогось кармічного нефарту і такої ж кармічної успішності. І от на тому кінці цієї кармічної лінії, який міг би принести успіх збірній Україні, знаходиться Львів, де наша збірна виграла усі сім своїх матчів…

Про Євгена Коноплянку після матчу говорили усі англійські фанати

Чим керувалися організатори турніру, призначаючи два із трьох матчів України у нефартовому місті, ми ніколи не дізнаємось. Та прокляття Донецька Дамокловим мечем повисло над нашою командою ще задовго до початку турніру – тільки лінивий про це не говорив. В силах наших футболістів було або переконати сильних світу цього ніколи і ні за яких обставин не змушувати національну команду грати в Донецьку, або довести, що всі розмови про фарт/нефарт – не більше, ніж забобони…

Ми не думали про забобони перед грою зі збірною Англії. Не до того було. Навіть після гри з французами, коли рідні трибуни освистали команду, а місто-господар Євро наче вимерло одразу після завершення матчу, понад сорок тисяч українців з усіх куточків країни прийшли підтримати свою команду. Тут були Київ, Львів, Миколаїв, Полтава, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Луганськ, Вінниця, Чернівці, Сімферополь – і це тільки ті, кого я бачив особисто… Трибуни заповнились задовго до початку матчу – очевидно було, що люди з нетерпінням очікують на вирішальний матч, а головне – беззаперечно вірять в його успішне завершення.

І тут – почалося. Я вірив у нашу збірну до початку матчу, але ця віра була таким собі патріотично-національним обов’язком. Проте уже на середину першого тайму я зрозумів, що моя команда була достойна цієї віри. Вони грали із більш сильною командою – і перегравали її. Ми були кращі – більше володіли м’ячем, більше били по воротах суперника, більше створювали напруги в матчі. Звісно, було б нахабством казати, що Україна в першому таймі виступила такою собі Барселоною, а Англія виставила автобус а-ля Челсі, проте України було більше на полі. України було значно більше на полі.

Мабуть, не в останню чергу це пов’язане із підтримкою трибун. Мало розуміти свою відповідальність – треба іще, щоб тебе хтось підганяв робити свою справу відповідально. Наших одинадцятьох хлопців на це підганяли ті самі сорок тисяч вболівальників, про яких я згадував раніше, – вони не замовкали ні на мить. Такої підтримки для збірної у Донецьку, певне, не очікував ніхто. І я сумніваюсь, що наша команда взагалі будь-коли мала таку саму підтримку, як вчора на Донбас-арені. Грізний клич “Україна! Україна!” лунав від першої до останньої хвилини гри, іноді змінюючись скандуванням “Україно, вперед!” та “Шева! Шева!” – і Україна, власне, йшла вперед, віддячуючи тим самим трибунам.

Вейн Руні забиває переможний гол

Після першого тайму стало зрозуміло, що така збірна Англії по зубах такій збірній України, і віра в підсумковий успіх зміцніла, перейшовши із розряду примарного у розряд реального. Та Україна не була б Україною, якби раз по раз не наступала на одні й ті ж граблі. На цьому Євро такими граблями для нас стали перші хвилини другого тайму. Ми пропустили на 52-й хвилині у грі зі Швецією, на 53-й і 56-й у грі з Францією, і от вчора на 48-й хвилині теж стався абсолютно нелогічний гол. Андрій П’ятов, який провів на винятково високому рівні весь турнір, припустився однієї єдиної помилки за три матчі, і ця помилка поставила іще не хрест, але уже жирний знак питання над шансами України вийти в чвертьфінал.

Народна творчість оспівує гол Девіча

В цей момент на короті хвилини шість маленьких секторів англійських фанів перекричали повний стадіон українців. Вони були в ейфорії, а ми – у відчаї… Проте не впали у відчай наші гравці, що змусило і трибуни швидко прийти до тями. Ми знову заглушили англійських фанів голосом, а наша збірна – англійських футболістів грою. І нам знову не пощастило. Хоча чи можна назвати словом “не пощастило”, коли твою команду відверто засуджують? Шукати виправдання – доля слабких, але визнавати правду – це не слабкість. І не слабкістю є те, що сьогодні у кожній розмові в Україні фігурує момент із голом Девіча. Гол був. Це визнали усі англійські вболівальники, із якими я спілкувався після матчу. Про це сказав мені і відомий англійський репортер з Channel 4 Кемі Нзерем, із яким я теж розмовляв одразу після матчу. Це бачили усі. Окрім п’яти членів (ох, яке ж влучне слово) суддівської бригади. Суддя на лінії був у трьох метрах від подій – і він не зафіксував взяття воріт. Чесно кажучи, я був щиро здивований, що вслід за цим з трибун не полетіло безсмертне “Суддя – три-два-раз”…

Пане Блаттер, Вам було недостатньо непризначеного пенальті в ворота Барселони у півфіналі Ліги Чемпіонів-2009 для введення відеоповторів? Вам було недостатньо незарахованого гола, забитого англійцями німцям в 1/8 фіналу попереднього Чемпіонату світу? Вам і зараз недостатньо?..

Та й це не все. Уже на 90-й хвилині англійський захисник зіграв рукою у своєму штрафному, але і пенальті у ворота збірної Англії не було призначено. А складіть гол Девіча та пенальті в ендшпілі матчу, і отримаєте, як двічі по два – чотири, перемогу національної збірної України. Перемогу, яка, до речі, влаштовувала і англійську команду, з огляду на перемогу шведів 2-0 над французами. І було би все чесно. І були би усі задоволені. І не перетворилось би свято футболу на балачки про суддівство. І не загубився б серед цих навколофутбольних розмов той факт, що це був останній матч Андрія Шевченка у складі національної збірної…

Девіч забиває, суддя не бачить

А тепер – уже українські депутати ледь чи не в ультимативній формі пропонують керівникам УЄФА скасувати результат матчу. Це неправильно, оскільки політика і футбол речі все-таки несумісні. Але це і правильно, оскільки (до речі, не мої слова, а Бенжаміна Франкліна) ті, хто мають можливість щось зробити, повинні це зробити. І Юрій Кармазін в межах своєї влади відстоює честь своєї Батьківщини…

 

Донецьк знову підтвердив репутацію нефартового міста. При чому цього разу не можна сказати, що ми погано тут грали – тепер це справді чистої води невезіння. Як людині із донецького регіону, мені, звісно, хотілося б частіше бачити збірну тут. Але як українець, який бачить, що в Донецьку нашій команді хронічно не щастить, я в увесь голос кричу нашим футбольним функціонерам: не змушуйте збірну грати в Донецьку! Або хоча б запросіть сюди на товариський матч збірну Сан-Марино, щоб зняти прокляття…

Євро для збірної України завершилося. На жаль, не так, як ми сподівалися. Але, на щастя, не так, як ми боялися. Тому нам залишається тільки дві речі: по-перше, побажати самим собі та всій Європі красивої гри та чіткого суддівства в семи матчах, що залишилися до кінця турніру. А по-друге, вірити у свою молоду і дуже сильну команду, щоб уже за два роки на легендарному стадіоні Маракана гучним синьо-жовтим громом пролунало заповітне “Україно, вперед!”