В печалі і радості

Іще кілька днів тому я був переконаний, що відвідуванням одного матчу Чемпіонату Європи з футболу можна наїстися емоцій на місяць вперед. Я помилявся. Євро – це наркотик. Спробувавши одного разу, вже не зможеш відмовитися.

Я і не зміг. Навіть більше – я й не хотів відмовлятися. Повагавшись не більше секунди, чотирнадцятого числа я чітко усвідомив, що просто зобов’язаний переглянути матч Україна-Франція у донецькій фан-зоні. Цього разу я був повністю готовий до вболівання – одягнений у бойову вишиванку із не менш бойвим прапором, пов’язаним на шиї, я в останню мить влетів у вагон електрички.

Не косими поглядами зустріла мене залізниця, а таким рідним привітанням “Слава Україні!” Відповідь “Героям слава!” я вимовив машинально і майже без емоцій. Втім, я одразу виправився і підсів до хлопців, які, як виявилося, теж прямували на фан-зону. Слово за словом, жарт за жартом – відстань до Донецька зменшувалася, а наша компанія – збільшувалася. На виході ми отримали 18 маріків, які згодом запалили Донецьк.

З корабля на бал – уже в тролейбусі, битком набитому народом у синьо-жовтій атрибутиці, ми почали розпівувати “Червону руту” і гімн України. У звичайний день це викликало б шок і обурення. Вчора – радість і безмовну підтримку. Хоча як – безмовну? Дехто таки наважився нам підспівувати, і ми вже вкотре пересвідчилися, що Донецьк – справді українське місто.

До гри залишалося ще півгодини. Ми зробили зупинку, щоб досхочу надегустуватися кукурудзи, шпротів і купи інших дрбіничок, які пропонувалися у “Брусничці”, і намалювати такі рідні українські прапори на обличчях.

Фан-зона після зливи

Народ потихеньку збігався до фан-зони, на екрані уже з’явилася трансляція каналу “Футбол”, настрій на гру зашкалював – і ніщо не віщувало біди… Та синє безхмарне небо в лічені хвилини затягнуло нічною чорнотою, із якої шаленою силою полилося на не готових до цього фанатів. Екран згас, так і не розпочавши показ матчу, а тисячі вболівальників поховалися хто де міг – у наметах Coca-cola, в туалетах, під дахом старого стадіону “Шахтар”, і тільки сотня найбільш відданих і найбільш відчайдушних продовжувала стрибати і в усе горло співати “Что мне снег, что мне зной, что мне дождик проливной”… Та скоро стихія і їх переконала, що здоров’я дорожче, і треба десь знайти притулок.

Ми не бачили, як розпочався матч з водного поло Україна-Франція. Ми не бачили, як, у спробі перетворити його на матч з футболу, суддя на п’ятій хвилині дав відбій грі. Ми не знали і не могли знати, що відбувалося в той момент на Донбас-арені, оскільки і мобільні оператори, як на зло, дали серйозно слабину саме в цей момент. Коли ж якомусь герою таки вдалося додзвонитися додому і дізнатися, що матч відкладено, у нас зажевріла надія, що ми ще зможемо подивитися цю гру від першої до останньої хвилини – ну не марно ж ми парились чотири години в електричці та промерзали під жорстокою донецькою зливою?

Злива, до речі, минулася так само швидко, як і почалася. Небо не розвиднілося, проте непроглядна чорнота змінилася прийнятим таким блакитно-сірим відтінком, якого не боялися уже ні вболівальники, ні футболісти за три кілометри від них.

Небо над Донбас-Ареною

Матч розпочався – і надії мільйонів по всій країні та кількох тисяч перед монітором у парку Щербакова загорілися з новою силою. Україна зіграла слабко. Погано було в захисті – Хачеріді зробив помилок на два матчі, наче компенсуючи ідеальну гру проти шведів, а Михалик постійно не встигав за думкою гравців атаки Франції. Погано було з переходом із захисту в атаку – Коноплянка перетримував м’яч і чомусь не наважувався іти в обіграш, а Назаренко з Тимощуком не віддали жодної гострої передачі. Як наслідок – і атака наша не блищала… Проте перший тайм ми вистояли – у чомусь завдяки самовіддачі, у чомусь завдяки везінню, але найбільше – завдяки П’ятову. Воротар “Шахтаря” неодноразово врятував нашу збірну, за що йому безмежна вдячність від усієї країни.

Та сталося два епізоди, які вирішили долю матчу. І я не про забиті голи, тому що їх-то якраз могло і не бути. Перше – це заміна Вороніна. Андрій тримав у напрузі півзахист Франції своїм авторитетом, і з виходом на поле Девіча рух французів від центра поля до наших воріт став в рази динамічнішим. Але це – не головне. Головне – інше. На 41-й хвилині Жеремі Менез зірвав контратаку нашої збірної, за що отримав жовту картку. А вже на 46-й він же ледве не зламав нашого Євгенія Селіна, за що суддя вирішив його не карати другою жовтою, яка була би справедливою. І тим самим арбітр покарав Україну – саме Менез, якого уже не мало бути на полі, на 53-й хвилині відкрив рахунок у матчі. А вже на 56-й Україна, бездумно ломанувшись вперед, відкрила простір Франції, і схопила другий гол у свої ворота.

Ми програли матч за 3 хвилини. Прикро. Неприємно. Боляче. Та ще більше болю завдало те, що помітна група людей залишила фан-зону після другого голу. Та в цьому нічого незвичного, на жаль, не має… Виграєш – ти герой. Програєш – ти каліка. Але я був би несправедливий, якби сказав, що все вкрай погано. Тому що ще більш помітна група таки залишилась підтримати свою команду біля великого екрану, незважаючи на мокрість одягу, холодний вітер, страшний рахунок та ще більш страшну гру. І це вселяє надію.

У пригніченому стані ми залишали фан-зону, але футбольний день ще не було закінчено. Нічия у матчі збірних Англії та Швеції давала нашій команді дуже хороші шанси на вихід із групи. Тому ми пішли у найближчий заклад, у якому можна було поїсти і подивитися гру.

Для нас матч розпочався з 30-ї хвилини, а отже – із рахунку 1:0 на користь Англії. Ми вірили у шведів так само, як за годину до того вірили в українців, і в якийся момент здалося, що скандинави почули наші молитви. Коли рахунок зрівнявся, ми одразу ж почали прораховувати, хто скільки очок має зараз у групі, на кого ми виходимо у чвертьфінал, півфінал, і з ким доведеться битися за трофей. Примарність і очевидна далекість цих планів не заважала нам вважати їх реальними. Потім шведи вийшли вперед – і ми впали в ейфорію. Такий розклад нас влаштовував трошки менше, ніж нічия, але значно краще, ніж перемога Англії, яка тепер віддалялася від гостей з Альбіону з крейсерською швидкістю.

Велбек забиває вирішальний гол

Волкот, 2:2, і це уже схоже на казку. Проте ми й уявити не могли, що казковий принцип “чим далі – тим страшніше” здійсниться і тут. Велбек, 3:2. Смуток.

Усі розуміють ситуацію. Франція і Англія – 4 очки, Україна – 3, Швеція – 0. Якби із такими показниками ми б виходили на матч зі шведами, ніяких острахів не було б, я переконаний. Але нам протистоятимуть не вони. Збірна Англії. Команда, яка за останні чотири роки в офіційних матчах програла тільки двічі. Але є один момент – одна із цих поразок прийшлася на матч зі збірною України – в Дніпропетровську 10 жовтня 2009 року. Тож чому ми не можемо повторити своє є власне досягнення? Чому ми не можемо забити і не пропустити у грі з англійцями, якщо навіть шведи забили їм двічі?.. Усе в наших ногах!

От десь із такими засмученими, але не безнадійними думками ми о пів на четверту ранку залишали Донецьк. Залишали, щоб повернутися через три дні. Тому що ми з нашою збірною до кінця – і в печалі, і в радості.